УДК 339.13

ЛІЦЕНЗУВАННЯ ЯК ОДИН ІЗ ВИДІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Геоня С.Б., Кучер А.С. студентки кафедри "Менеджмент невиробничої сфери” Донецького державного університету управління

Науковий керівник: Беззубко Борис Ігоревич, асистент кафедри "Менеджмент невиробничої сфери” Донецького державного університету управління

Актуальність теми. Здатність нерегульованого ринку спонтанно забезпечувати загальну рівновагу і високу ефективність економіки обмежена. Вітчизняний досвід реформування економіки свідчить, що не можна розраховувати на те, що ринок сам усе залагодить, тому що ринки не завжди діють ефективно, особливо у суспільному виробництві. Аналіз ролі держави, форм і методів її впливу на економіку показує виправданість активного втручання держави в національну економіку. Ефективність економічної політики держави, розподіл важелів впливу значною мірою впливають на міжнародну конкурентоспроможність країни, її позиції на світовому ринку.

Питанням правового регулювання ліцензування та його проблемам приділяється не достатньо уваги. Лише окремі правові аспекти ліцензування розроблені у науково-теоретичних дослідженнях.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Стратегічним напрямом державної політики, з погляду М. Портера, має бути створення такого середовища, у якому національні фірми зможуть підвищувати свої конкурентні переваги. Проблемам ліцензування приділяли увагу такі вчені як Багандов А.Б., Григор'єв Є.М., Сергійко О.В., Іонова Ж., Олійник О., Лаптєва В.,Тихомирова Ю.

Мета статті. Розгляд ліцензування як виду державного регулювання економіки. Висвітлення проблеми правового регулювання ліцензування в Україні.

Виклад матеріалів основного дослідження. В економічній науці є два протилежних підходи до участі держави в регулюванні процесів - класична і кейнсіанська. На думку класиків, ринковий механізм автоматично забезпечує рівновагу попиту і пропозиції, а відтак унеможливлює тривалі порушення пропорцій в економіці, зокрема спад виробництва, інфляцію, безробіття. На відміну від традиційної класичної теорії, англійський економіст Джон М. Кейнс обґрунтував об'єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки. Його теорія - це аналіз взаємодії та взаємозв'язків різних агрегованих економічних категорій і величин, дослідження того, як невідповідність між ними впливає на стан економіки, а також в яких межах і якими методами державного втручання можна досягти узгодження між цими категоріями та величинами з метою постійного економічного розвитку.

У країнах із розвиненою ринковою економікою наміри запровадження прямого державного контролю втілюють у життя завжди, коли ймовірним стає руйнування конкуренції. І тут держава намагається врахувати як інтереси окремих груп економічних суб'єктів, так і загальновизнані потреби суспільства у підтримуванні регульованого конкурентного порядку в країні.

Державне регулювання потрібне за наступних обставин:

у разі природної монополії, коли вихідною є теза про обмеженість ресурсів у галузі. Найчастіше цю обмеженість, покликану сформувати особливі умови ринкової діяльності, штучно створюють підприємства, які функціонують у цих галузях;

за ринкової монополії, коли йдеться про "неконкурентне ринкове витіснення", тобто продавці через дискримінацію цін або агресивне зниження намагаються витіснити з ринку конкурентів з метою встановлення панівного ринкового середовища;

коли у процесі виробництва або споживання товарів з'являються недоліки у ціновій системі. Серед державних заходів виділяють шість цінових обмежень: обмеження прибутку; витрат; встановлення стандартів якості та кондиції; розширення публічних і тарифних зобов'язань; визначення виробничих обов'язків; встановлення обов'язків транспортування та постачання підприємств.

Параметри впливу держави на ринкові події (табл. 1) класифікуються за трьома групами.

Таблиця 1

Класифікація параметрів впливу держави на ринкові події

Провідна роль держави та здатність її регулювати деякі економічні процеси залежать від зв'язку економіки і політики, від розробки економічної політики.

Основним законом у сфері ліцензування є Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 р. № 1775-ІІІ (далі - Закон про ліцензування), яким скасовано Постанову Кабінету Міністрів України "Про порядок ліцензування підприємницької діяльності” від 3 липня 1998 р. №1020. Закон про ліцензування значно підвищив якість законодавства у сфері ліцензування господарської діяльності, однак усіх проблем так і не вирішив [3].

Існує певний порядок видачі ліцензії суб’єкту господарювання і його поділяють на такі стадії (табл. 2).

Стосовно стадії звернення суб'єкта господарювання із заявою про видачу ліцензії слід відзначити, що деякі органи ліцензування право прийому заяв на видачу ліцензії доручають певній організації (підприємству), що входить до сфери їх управління. Наприклад, Міністерство з питань житлово-комунального господарства України це своє процедурне повноваження делегувало Державному підприємству «Інноваційний центр». Із управлінської точки зору, такий підхід, можливо, виправданий, адже одним із основних завдань цього підприємства є інформаційне забезпечення удосконалення законодавчої та нормативно-методичної бази для реформування житлово-комунального господарства [6].

Таблиця 2

Стадії процедури видачі ліцензій

Заява про видачу ліцензії та додані до неї документи є важливим джерелом інформації, без якої підприємство не могло б виконувати свої завдання.

Стосовно стадії розгляду заяви і прийняття рішення слід зазначити, що підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є: недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії; невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.

Наведені підстави для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії можуть бути встановлені лише за певними способами. Так, на підставі суто формальної (документальної) оцінки доданих до заяви матеріалів. У свою чергу, недостовірність даних у документах, поданих заявником для отримання ліцензії встановлюється як шляхом формальної перевірки так і фактичної перевірки (наприклад, обстеженням за місцем господарської діяльності заявника). Окремі експерти вважають, що таке законодавче регулювання не дає органу ліцензування достатніх можливостей провести безпосереднє дослідження фактів на місці. Тому вони пропонують доповнити Закон положенням, яке прямо передбачить право органу ліцензування здійснювати перед видачею ліцензії попередню перевірку суб'єкта господарювання на відповідність вимогам ліцензійних умов [7].

В Україні сформовано законодавство, яким визначені правові основи державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності, але неефективна робота регуляторних органів не дає можливості забезпечити всіх її вимог. Реалізацію права кожного на підприємницьку діяльність ускладнює і недосконалість дозвільної системи у сфері господарської діяльності.

Одним з важелів державного регулювання є податкова політика, яка здатна підвищити рівень життя населення і водночас забезпечити сталий економічний розвиток країни, що веде до завоювання конкурентних позицій країни на світовому ринку. Нині спрямування стимулювання податків в Україні використовується для підтримки окремих галузей (наприклад, сільського господарства та ін.), окремих суб'єктів господарювання (спеціальні режими для суб'єктів малого підприємництва) та окремих регіонів (спеціальні економічні зони та вільні економічні зони для територій, визнаних пріоритетними або депресивними, тобто такими, що потребують економічного пожвавлення), проте, Україна використовує недостатньо податкових механізмів стимулювання науково-технічного прогресу, а ті, які діють, є низько ефективними.

Іншим важелем державного регулювання, який доповнює бюджетно-податкові, є грошово-кредитна та валютна політика. Важелями впливу на конкурентоспроможність підприємства є: управління курсом національної валюти; фінансування інноваційних процесів в Україні; реалізація дисконтної політики; управління золотовалютними резервами; регулювання руху капіталів; розбудова валютного ринку; реалізація дисконтної політики.

Отримання ліцензій для здійснення певних видів господарської діяльності вимагає багато часу, ресурсів суб'єктів господарювання. Сфера ліцензування перетворилася на одну з найбільш корумпованих і стала механізмом адміністративного тиску на суб'єктів господарювання, в деяких випадках механізм ліцензування використовується для неправомірного обмеження конкуренції під час здійснення господарської діяльності. Все це приводить до гальмування процесів реформування дозвільної системи та системи ліцензування, а значить і до порушення вимог законодавства у відповідних сферах.

Незначним залишається рівень фінансової підтримки розвитку суб'єктів господарювання. Заходи Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні протягом останніх років профінансовані лише на 1,8 млн. грн., що у свою чергу, негативно впливає і на фінансування відповідних регіональних програм. У зв'язку з цим стає неможливим комплексне вирішення проблем в цій сфері, гальмується інноваційна спрямованість розвитку малого бізнесу [1].

Недосконалість державної політики у сфері регулювання господарської діяльності негативно позначається на іміджу України в світі (за наслідками, наприклад, щорічної доповіді Світового банку за оцінкою бізнес-клімату Україна зайняла 128 місце серед 175 держав) [2].

Унаслідок відставання правового регулювання від стану відносин у сфері господарської діяльності Україна втрачає позитивні тенденції розвитку підприємництва, що призводить до необхідності змін законодавства в цій сфері. Зокрема, враховуючи сучасні тенденції розвитку економіки держави, слід переглянути і механізм стимулювання господарської діяльності.

Для вирішення зазначеного кола проблем і удосконалення державного регулювання господарської діяльності необхідно:

спрощення дозвільної системи і мінімізація видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню;

удосконалення системи оподаткування, зокрема, шляхом скорочення кількості видів податків, зборів, реформування законодавства по питаннях оподаткування ПДВ;

усунення технічних бар'єрів під час здійснення окремих видів господарської діяльності;

збільшення фінансово-кредитної підтримки для стимулювання розвитку підприємництва;

недопущення неправомірного втручання державних органів і органів місцевого самоврядування в діяльність суб'єктів господарювання.

Висновок. Держава повинна бути ефективною, тобто максимально використовувати підприємницьку енергію для поглиблення партнерства і капіталізації бізнесу. Вона ефективна лише у тому випадку, коли підтримує ті сфери, які не регулюються або слабо регулюються ринковим механізмом, - охорону здоров'я, освіту, макроекономічну стабільність і т.д.

Основною концепцією державного регулювання економіки України повинен стати розвиток структурної політики, а її основу скласти виборча підтримка галузей, що забезпечують виробництво конкурентної продукції, розвиток малого і середнього бізнесу, незалежність і безпеку економіки, підвищення рівня життя та добробуту народу. Адже багато в чому саме від державної політики і ефективності застосування важелів державного регулювання залежить імідж нашої держави, а відповідно і співпраця з багатьма країнами, залучення іноземних інвесторів.

Список використаної літератури:

1.  Зайчикова В.В. Фінансова регіональна політика держави // Фінанси Україні. - 2005.-№ 6. -С. 30-31.

2.  Концепція вдосконалення державного регулювання господарської діяльності // Казна.– 2007.- № 10-11.- С. 3-7.

3. Сергійко О.В. Проблеми ліцензування певних видів господарської діяльності // Приватне право і підприємництво: Зб. наук.праць. – К., 2008. – Вип. 5. – С. 202-205.

4.Закон України Про ліцензування певних видів господарської діяльності // Відомості Верховної Ради ( ВВР), 2000, №36.

5. Григор'єв Є.М. Ліцензування в Україні, проблеми та перспективи // Національний університет Києво-Могилянська академія": Зб. наук. пр. – Миколаїв, 2008. – Т. 4. – С. 52-53.

6. Третяков С. Ринкова модель системи ліцензування // Підприємництво в Україні. – 2009. -№ 5. – С. 12-15.

7. Багандов А. Б. Проблеми ліцензування. – Право України. – 2007. -№ 5. – С. 25-29.