УДК 332.143

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНОЮ ПОЛІТИКОЮ РОЗВИТКУ

Астахова О.А. студентка кафедри «Менеджмент невиробничої сфери», Донецького державного університету управління

Плахута І.Ю., асистент кафедри «Менеджмент невиробничої сфери» Донецького державного університету управління

Постановка проблеми. У сучасній системі світового господарства, де відбуваються  численні процеси трансформації всіх сфер життєдіяльності суспільства, важливим є створення умов для перетворення країни в потужний суб'єкт економічної діяльності. 

У межах спільного європейського економічного простору для країн-сусідів передбачаються значні переваги в реалізації спільних проектів з євро регіонального співробітництва, створення сучасної інфраструктури, залучення інвестицій, які певною мірою зумовлюють подальший регіональний прогрес у державах, що мають спільний кордон чи розташовані у безпосередній доступності до ЄС. З огляду на це Україна, де останнім часом загострилися регіональні диспропорції та намітилися тенденції до посилення протистояння між регіонами-донорами і регіонами-реципієнтами, потребує  вивчення досвіду інших країн, який стосується моделей механізму державного регулювання регіонального розвитку.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Вивченню та узагальненню проблем управління регіональним розвитком присвячені фундаментальні дослідження таких вчених як В.А. Дотляровський, В.О.Чужиков, Н.П.Луцишин, І.М.Студенніков, В.С.Ткаченко та ін. Але вирішення багатьох питань удосконалення механізмів державного управління ще недостатньо пов’язується з особливостями сталого зростання економіки України, вступу країни до Світової організації торгівлі та інтеграції в європейські та євроатлантичні структури. Недостатньо вивченими залишаються також  питання дослідження закордонного досвіду регіонального управління, його внутрішньої організації, оптимізації організаційних структур органів влади.

Мета статті. Метою даної статті є вивчення та узагальнення світового досвіду та європейської практики регіональної політики з метою визначення можливостей для їх адаптації у вітчизняній системі регіонального управління.

Основний матеріал дослідження. Регіоналізація та децентралізація стали провідними принципами європейської та світової політики, що вплинуло на зростання важливості багаторівневого управління і суттєвих змінах в організації регіонального рівня управління [1]. Процеси децентралізації, що відбуваються у більшості європейських країн, супроводжуються введенням і реалізацією принципів досконалого управління під впливом європейської регіональної політики. Наближення української системи управління до європейських принципів врядування означає здійснення якісних і кількісних змін в організації регіонального розвитку. На підставі аналізу досліджень, присвячених цій проблематиці, можна виділити такі моделі регіонального управління: регіональної корпорації, планових контрактів, спільної участі у вирішенні задач [1].

Регіональні корпорації широко застосовуються в таких країнах як: Італія, Бельгія, Нідерланди, а також США й Канада та функціонують у формі інвестиційних компаній та регіональних цільових фондів.

Засновниками інвестиційних компаній виступають органи загальнодержавного і регіонального управління. Статутний капітал цих компаній формується головним чином за рахунок коштів, що надаються урядом, також органами регіонального та територіального управління. Частка  держави коливається від 80 до 90%. Практикується залучення як внутрішніх, так і зовнішніх приватних інвестицій [2].

Планові контракти вперше почали практикуватися у Франції. Назва цієї моделі походить від документа, що формалізує угоду між урядом і регіоном щодо проведення скоординованої політики стосовно проблем свого розвитку. У рамках цього документа визначаються стан розвитку регіону в різних сферах, проблеми, їх вплив на господарську ситуацію та перспективи економічного розвитку, проводиться оцінка можливостей і виявляються форми узгодження національних та регіональних інтересів, окреслюються зобов’язання, заходи й терміни їх реалізації, а також фінансова участь суб’єктів угоди щодо вирішення відповідних проблем.  Функціонування цієї моделі підкріплено спеціальним законодавством [2].

Модель спільної участі у вирішенні завдань була розроблена і практикується у Німеччині. Організаційна складова механізму управління регіональним розвитком в зазначеній моделі передбачає утворення окремого державного органу управління, що буде займатися реалізацією державної регіональної політики та координацією заходів загальнодержавних (функціональних і галузевих міністерств) та виконавчих органів влади регіонів. Поряд з цим передбачається існування структури, у рамках якої спільно органами загальнодержавного і регіонального управління визначаються цілі, пріоритети, підходи щодо порядку та форми фінансового і правового забезпечення формування та проведення скоординованої й узгодженої державної регіональної політики [4].

Якщо більш детально розглядати регіональне управління в різних зарубіжних країнах, то видно, що в більшості з них склалась триланкова система управління територіальним соціально-економічним розвитком. Поряд з центральними органами влади управлінською діяльністю займаються великі регіональні та локальні територіальні структури. Центральні органи територіального управління здійснюють макрорегулювання процесів соціально-економічного розвитку. Тут же формується законодавче середовище, що регламентує всю діяльність у сфері територіального управління.

Регіональну політику в деяких країнах здійснюють спеціалізовані державні директивні або дорадчі органи. У Канаді діє комітет Кабінету Міністрів з питань економічного та  регіонального розвитку. У США функціонує Президентська комісія з проблем федералізму. В Японії при Кабінеті Міністрів діють Економічна консультативна рада та Консультативна рада планування комплексного розвитку території. У Нідерландах створено п’ять державних компаній регіонального розвитку. Їх головна мета – удосконалення економічної структури регіонів і розв’язання проблем безробіття. Вони стимулюють розвиток власного потенціалу провінцій та посилення зв’язків між регіональною та національною промисловістю, надають допомогу малим та середнім підприємствам, приймають дольову участь у діяльності окремих фірм [4].

Також, у практиці США накопичений значний досвід створення та функціонування агентств регіонального розвитку. Найбільш поширеною є така організаційна форма агентства регіонального розвитку, як державна інвестиційна корпорація. В основі її діяльності була покладена політика концентрації державних інвестицій, які спрямовувалися на розвиток міст, а останні, в свою чергу, здійснювали б позитивний економічний вплив на відсталу економічну периферію. Згодом від політики домінування державних інвестицій поступово перейшли до дольового фінансування регіональних проектів з боку федерального центру, регіону і місцевих громад, що сприяло об’єднанню всіх груп інтересів відносно цілей регіонального розвитку (ефект співучасті).

Отже, як свідчить світовий досвід, ефективне розв’язання проблем регіонів та підтримка їхнього розвитку вимагає законодавчого закріплення та реалізації системи цілеспрямованих заходів державного стимулювання регіонального розвитку.

Важливою нормою системи державного регулювання територіального розвитку в країнах ЄС є намагання врахувати соціально-економічні інтереси різних суб’єктів з урахуванням державних і регіональних пріоритетів. У зв’язку з цим застосовуються різні форми і методи стимулювання регіонального розвитку.

З цієї проблеми для України найбільш цікавим є досвід Франції щодо впровадження контрактної форми стосунків між державою та регіонами.

Кошти на регіональне планування спрямовуються міністерствами Франції за наступними напрямами:

– розвиток фізичної інфраструктури;

– програми узгоджених дій, спрямовані на зони з особливими проблемами;

– освіта та наукові дослідження;

– підвищення зайнятості й пожвавлення економічного розвитку (поліпшення ділового середовища для малих підприємств шляхом надання грантів та консультацій) [5].

Щодо постсоціалістичних країн, то вони  впродовж 90-х рр. також накопичили чималий досвід регіонального управління, що є цікавим для України.

Досить важливим для нашої країни є чеський досвід регіональних реформ у плані запровадження власної індикативної бази для розробки моделі диференціації регіонів, визначення їх репресивності чи активності, для створення дійових механізмів і ефективних інструментів з метою подолання регіональної асиметрії.

Розрахунки індикативних рівнів розвитку чеських регіонів дозволили уряду структурувати їх і визначити шляхи та напрями системної допомоги, що надаватиметься депресивним регіонам.

Інструментами підтримки регіонів в Чехії визначено субсидії та  низькопроцентні позики чи позики, спрямовані на розвиток пріоритетних територій або територій, що мають певні привілеї. Цей інструментарій відзначається насамперед своєю конкретністю, що запобігає розпорошенню державного бюджету і формуванню споживацької схеми з боку депресивних регіонів, а також дає змогу максимізувати підтримку територій, які активно розвиваються [3].

Система залучення інвестицій в окремі галузі і райони Чехії має декілька специфічних інструментів. Їх можна розглядати як додаткові засоби стимулювання регіонів. Найбільш значущими серед них є податкові пільги, дотації на створення робочих місць, дотації на перенавчання та земельні трансферти за символічну плату.

Таким чином, поєднання регіональних, інвестиційно-інноваційних та інших підходів до стимулювання розвитку певних територій створює, з одного боку, регіональну модель, яка досить чітко ідентифікується в Європейському Союзі, а з іншого – зберігає національну специфіку. Агенства регіонального розвитку в Чехії також відіграють важливу роль, контролюючи розвиток конкретних регіонів.

Як бачимо, в проаналізованих вище країнах, при управлінні розвитком регіону особлива увага приділяється агентствам регіонального розвитку. Роль агентств регіонального розвитку в процесі управління регіоном полягає в тому, що вони є легітимними інститутами розробки проектів і програм регіональної та місцевої політики, узгоджують інтереси держави, місцевого бізнесу та недержавних організацій.

Щодо управління територією, то різні держави світу використовують свої моделі забезпечення соціально-економічного зростання регіонів та подолання основних територіальних диспропорцій.

Великі розвинуті країни (США, Канада, Австралія) подають багато прикладів вирішення регіональних проблем, що є актуальними для України. Це процеси зміни територіального розподілу праці та міжрегіональної кооперації, реструктуризація старопромислових та аграрних регіонів, освоєння регіонів з багатими природними ресурсами, регулювання розвитку міст та агломерацій, модернізація інфраструктурних систем, оздоровлення екологічної ситуації та багато інших [4]. Приклади вирішення регіональних проблем в цих країнах не завжди варті наслідування, але в усіх випадках вони містять корисні знання для нової практики.

Висновки. Таким чином, господарська практика багатьох країн світу, особливо Франції, США, Чехії та Німеччини свідчить про ефективність планування економіки і територіального управління в умовах високорозвинених ринкових відносин.

Значна увага, яка приділяється проблемам розвитку регіонів в країнах Європейського Союзу, є підтвердженням того, що державна регіональна політика має розглядатися як один з найважливіших механізмів забезпечення стійкого економічного зростання та суспільної злагоди в Україні. Формування і реалізація державної регіональної політики з урахуванням досвіду та відповідно до стандартів регіональної політики європейських держав стане важливим кроком на шляху включення української економіки в європейський економічний простір та інтеграції України до Європейського Співтовариства.

Досвід західних країн пропонує відпрацьовану форму інституційної підтримки регіонального розвитку – агенції регіонального розвитку та їхні мережі. Вони ефективно співпрацюють з місцевою та центральними владами у ролі головних центрів стратегічного планування та супроводження проектів розвитку територій, забезпечують ефективну співпрацю влади, бізнесу та громадськості, що, в свою чергу, створює нове економічне середовище.

Можна зазначити, що в Україні склалися всі умови для створення Національної мережі агентств регіонального розвитку. Тому, питання управління регіональним розвитком, на основі використання закордонного досвіду, потребують подальшого дослідження та обґрунтування.  Насамперед, це стосується теоретико-методологічних основ управління розвитком регіонів, оптимізації компонентної структури їх господарства на основі формування нової системи та організаційно-економічного механізму управління, орієнтуючись на забезпечення комплексності і економічної ефективності.

Література

1.Європейські принципи державного управління//Пер. з англ. О.Ю.Куленкової. - К.: Вид-во УАДУ, 2009. – 58 с.

2. Дотляровский В.А. Зарубежный опыт комплексного развития регионов// Регионология. – 2008. – № 2-3. – С.28.

3. Чужиков В.О. Чеська модель регіонального розвитку // Економіка України. – 2011. – № 9. – С. 62-68.

4. Луцишин Н.П. Формування інституційної структури регіональної політики в країнах Європи // Регіональна економіка. – 2004. – № 3. – С. 199 – 208.

5. Лендьел М.О. Інституційний механізм реалізації регіональної політики в країнах Центрально-Східної Європи // Регіональна політика в країнах Європи. Уроки для України. – К., 2010. – С. 18-27.